|
|
Главная » Фанфики » Другое
00:25 Останніх 20 очків. Частина 1 |
Останніх 20 очків
Вранішнє сонце освітило дах великої будівлі. Вона виглядала ніби несправжньою, туманною, нереальною, однак те, що у неї час від часу заходили люди, мов привиди, робило її існуючою. Світло засліпило деяких працівників на верхніх поверхах будівлі, але здавалося вони цього взагалі не помічають. Будівля мала форму високої вежі, спроектована відомими майстрами архітектури. Її особливістю було те, що навколо були самі лише вікна,всюди, куди не глянь, можна було побачити людей, які ходили в середині. Вони сновигали туди – сюди мов мурахи, які шукають їжу для матки. Та не всю будівлю можна було оглянути. Деякі вікна спеціально зробили чорними, через що, в кімнаті було досить душно, темно та холодно. Вночі ще можна було працювати в цьому приміщенні, але зараз, коли чорні вікна (а чорний колір поглинає тепло) почали нагріватися, в кімнаті стало дуже жарко. Та ті, хто знаходилися в середині не мали права закінчувати роботу.
- Увійдіть! – промовив владним голосом бос. Він виглядав старим і немічним дідком, однак через деякий час присутні побачили як випнулися жили на його руках. Цей старий вдягнув затемнені окуляри, один з його зубів замінили на золотий, в губі стирчав пірсинг. Зморшки на обличчі цього дідка робили його старшим і якимось непривітним, що підкреслювало його злобу та нетерпимість, яка і так бушувала в серці старого. Пальці на руках дідка були довгими, сам він виглядав не високим на зріст. Одягався цей старий у білий халат, звичайні черевики та чорні штани. Також, на його шиї висіла слухавка. Дідок час від часу позирав на годинник, якого тримав у руках і кожен раз ставав все похмурішим.
Через декілька хвилин у кімнату ввели двох юнаків років 17 – 18. Про них відомо було лише те, що першого звали Георгій, а другого Сергій. Все інше приховувалося від присутніх і навіть від старого боса. На обличчя юнаків надягнули маски, та такі, що вони і самі не могли бачити. Зараз, хлопці орієнтувалися і сприймали інформацію лише на слух. На руках у них були кайдани, які ніяк не можна було розірвати. Загалом, хлопці не мали права щось зробити, та навіть не могли. Колись, вони пробували тікати і вибиратися, але тепер, опинилися в безвиході. Ще тоді їхні спроби каралися з особливою жорстокістю, а тепер, замість смертного вироку, зовсім несподівано юнаків привели в цю душну кімнату.
- Це і є тих два проказника? – поцікавився старий.
- Ага. – промовив якийсь доктор в світлому халаті. Загалом, крім юнаків, старого діда, лікаря і ще однієї вродливої дівчини нікого в кімнаті не було.
- Розв’яжіть їх, зніміть кайдани, я хочу поговорити з ними. – промовив дідок, та не встиг він доказати, як лікар втрутився в розмову.
- Та вони ж самі небезпечні вояки в усьому Тароні! – з криком промовив він.
- Ахахаха. Ти напевно мене не до оцінюєш, у них не вистачить сміливості мене знищити, тим паче, поки на їхніх шиях висітиме нашийник який подавляє рухи, нічого ці юнаки не зроблять. – весело промовив дідок. Напевне він був радий побачити когось могутнього, а не тих професорів чи лікарів які кожен день бродили по будівлі. В той же час лікар (Френсісом його звали) зняв кайдани з рук двох юнаків і всього за мить вони знову були вільні. Однак, наступної миті, один з них вихопив довгого стержня з рук Френсіса і швидко помчав до старого приставивши клинок тому до горла.
- Непогано. – крізь зуби процідив стариган і поплескав в лодоні. Його реакція, цілком відрізнялася від тої, яку очікували побачити хлопці. Загалом жодного страху, відчаю чи ще чогось на обличчі старого не проглядалося.
- Георг, може вистачить, нащо нам все це робити. Все одно рано чи пізно помремо. - промовив хлопець який зостався стояти на місці.
- Та що ти говориш. Чого ти такий песиміст. «Я здаюся», «Все, я програв». Чого тоді борешся до кінця? Ми ж двоє пройшли те пекло. – сказав Георгій. Він поглянув на свого друга з запитальним виглядом на обличчі. Той лише похилив голову і сховав очі. Звісно друг мав рацію, та Сергій не хотів цього визнавати.
- Ахахаха. А ви досить таки сильні як я чув. Не хочете отримати свободу. – слова старого стали одночасно і рятівною соломинкою, і якимось каменем що тягнув на дно. На обличчі дідка заграла посмішка і він пильно поглянув на юнаків. Георгій, який до цього часу тримав лезо біля горла старого, відвів свою зброю.
- Чого ти хочеш? – запитав Сергій. Він відчував у словах дідка якийсь підступ, але поки не знав в чім річ і не міг знайти прихованого сенсу. Кожне слово боса – це палка з двома кінцями. Юнаки це чудово розуміли, але пропозиція дідка зацікавила хлопців.
- Все досить просто. Я знаю що ви майстри The Lost World. Загалом, я шукав гравців, які здатні пройти цю гру повністю, адже в кінці відкривається ключ до світової мережі. Це ніби бонус за прохід, однак, для його відкриття та активації потрібно перемогти останнього боса. Загалом, ви, на даний момент практично там, тому, якщо хочете на волю, зробіть для мене невеличку, ведмежу послугу. Завдання досить просте: зайдіть в гру, здолайте боса і відкрийте глобальну мережу. Зробите усе це - отримаєте волю, ні, але в вас іншого виходу немає, якщо так подумати. – сказав дідуган. Він був досить противний і відразу не сподобався хлопцям, але все таки, цей дід пропонував волю, що так довго снилася хлопцям, вони марили нею і тепер «Воля» опинилася на краю прірви, на лезі меча, так близько і водночас далеко.
Юнаки поглянули один на одного. Раніше вони все робили самостійно і не чекали допомоги оточуючих. Хлопці не вірили людям і пропали б вони всі під землею, чи померли в тій триклятій The Lost World, а юнакам би навіть сумно не стало. Хлопців насильно запхали в той світ, ради експерименту, цікавості, а також для того, щоб просто посміятися. Хто ж міг знати, що вони обоє перевернуть всю віртуальну реальність.
The Lost World – це був світ, створений для того, щоб навчитися контролювати емоції, думки та почуття гравців, а їх у цій онлайн грі назбиралося близько мільйона. The Lost World розійшлася великими партіями за відносно короткий проміжок часу. Дана гра стала світовим бестселером і тепер, практично не можливо було знайти молодь, яка не знала про існування гри. Сказати по правді, якби ж гравці знали що насправді криється за чудовою упаковкою та чавірними пейзажами й фартингами. Експерименти проводилися цілком секретно і з їхньою допомогою розробники та науковці мали на думці пороботити нове покоління людей, що до речі, в них і досить добре виходило. Однак, Георгій та Сергій не піддавалися грі, їх зробили гравцями першого, легендарного рівня. Під час проходження віртуальної реальності хлопці від’єдналися від сервера і якимось чином зламали головну систему захисту. Звісно вони це зробили тільки для того, щоб жодні проблеми, такі як: фікси, понулення АП, фрагів, а також щоб різні багі не заважали цілковито любительському фанові.
- Ні, думаю, є кращий вихід. Останнього разу ми ледве вибралися з The Lost World без активації останніх здібностей. Нажаль їх під забороною смерті використовувати неможна, надто великий ризик для свідомості та тіла. – промовив Сергій. Він вже стільки онлайн ігор грав за останній час, що знав досить багато, але закинув, через те, що його комп’ютер піддався моральному зносу.
- Та чого ти, граємо вже до кінця. Боже, там ще побачимо хто виграє. Того разу все було нормально, ти ж бо захотів приколотися і сказав, що треба трохи пограти цікавіше. Звісно, без нашої основної зброї багато покладеш. – Георгій хотів піддіти свого друга і трохи посміхнувся. Загалом Сергій не розумів жартів і сприймав їх сильно серйозно, не так як належить, та Георгій уже до цього звик.
- Ну добре, поїхали. – ліниво промовив Сергій. Він не був кепом групи, але хотів, щоб останні слова були все ж за ним. Ну, це вдавалося інколи, а інколи й ні.
- І як ви збираєтеся зробити нас в ту гру запхати? – запитав через деякий час у старигана Георгій. Дід пильно глянув на хлопців. Сказати по правді, він не вірив в їхні здібності і вважав всю затію простою тратою часу. Як ті невисокі, прості, без жодних на око примітних особливостей юнаки могли бути легендарними воїнами забороненого рангу? Та куди вже було відступати.
- Асамі, приготуй для них дві камери. Треба повністю погрузити юнаків в гру. Тільки коди не відкривай та не змінюй, хай самі вводять логін та пароль, а також свої ігрові номера. Якщо ми будемо їх контролювати в грі, або хоч якось мати вплив на хлопців, напевно вони втратять дуже багато здібностей, я ж бо думаю що у вас є ще щось таке, про що розробники навіть гадки не мають. – промовив стариган. Чесно кажучи він не помилявся, видно чуйка була хороша.
- Ага, да, таке, що всі монстри відразу в сартіри біжать. В мене наприклад є пов’язка Наруто. – ніби до стіни промовив Георгій. Його ніхто, крім Сергія не почув, та все таки, певний слід, реакцію це привело.
Через 10 хвилин дві баро камери були готові. Дані конструкції практично нічим не відрізнялися від тих, які використовувалися в лікарнях. Однак до них приєднувалися сотні дротів, а в середині лежав нейропривод. Не вперше юнаки зустрічали цей пристрій. Загалом шлеми для перенесення в віртуальну реальність винайшли зовсім недавно, 2 раки назад, чи щось типу того. Зараз, їхня кількість загалом, з тими що лежали в магазинах, в два рази перевищувала кількість людей на землі.
Нарешті, хлопці рушили до баро камер і вляглися на ліжках. Асамі вже збиралася запустити ричаг і відправити хлопців на той світ, однак вони, несподівано її зупинили.
- Ей, Сергій, не кисни тут. Ти ж хочеш виграти ту гру, ага. От тільки я думаю, що все таки я виграю. Удачі тобі на тому боці! – чесно сказати, Георгій знав те, що яким би песимістом не був його друг, а змагатися він любив. Тільки хтось кидав виклик, як Сергій його приймав і старався будь що будь виграти.
- Ага, тобі також удачі. От тільки я тобі перемогу не віддам, ага, зараз. – промовив Сергій і трохи посміхнувся. Дух суперництва розгорівся в юнаків, згадати тільки останній їхній похід в Барак Дум. Тоді вони грали нарізно, хто більше вкладе спатки, але спілкувались практично кожної секунди. Цікавий був то бій (однак через брак часу і в зв’язку передчуття по справжньому грандіозного боса я вирішив опустити цей епізод).
- Запускайте, Асамі – сан. – Скомандував старий дідок. Дівчина відразу натиснула на ричаг і ліжка поїхали в камеру. Спершу юнаки нічого не бачили, але потім, яскраве світло їх осліпило. Хлопці одягнули нейроприводи і розслабилися, чекаючи команди. Довелося довго так простирчати: спершу запустили сервер і базу входу, потім активували систему захисту, налагодили мережу, запустили енергію по проводам і лише тоді Сергія та Георгія впустило в віртуальний світ….
«Введіть свій логін, пароль та ID адресу.» - сказав ніжний, жіночий голос. Загалом цей адміністратор, який піклувався юнаками ще з першого дня був дуже хорошим. Юкі. Дівчина сама не грала в The Lost World, але змушена була проводити експерименти. Завдяки старанням Юкі, хлопці взагалі не були причетні до тестів, вони просто грали в The Lost World як бета тестери і все.
Після вводу, юнаки потрапили в меню вибору персонажа. В кожного були заповнені всі комірки з героями. Друзі були настільки азартними, що кожен вибрав собі не один клас. В грі було близько 10 класів і першими грав Георгій, а наступними Сергій. Так що, можна сказати, що всі персонажі гри в повному шмоті і з останніми пушками, зараз перебували в руках юнаків. Ну, якщо чесно, я розповім про ті класи, якими найбільше любили грати юнаки:
1. Страж (Танк) – вони були міні дагерами. Атака в цих персонажів не виходила за рамки, була простою, хоч і потужною, але от броня і HP – ось що робило Стража найжорстокішим класом гри. Георгій найбільше любив грати саме ним і качнув його так, що тепер атака персонажа виглядала просто страхітливо. Про броню і HP взагалі мовчу, жоден персонаж чи моб на перших 75 рівнях не міг навіть поранити Георгія, не те що нанести непоправної шкоди, а всього в грі було 100 рівнів.
2. Soul master – цим класом часто грав Сергій. На перших рівнях вони були не небезпечними, але потім. HP цих вояків особливо не радувало, його не вистачало, але це компенсувала шалена і швидка атака. Soul master були справжніми дагерами і урон видавали настільки великий, що важко було навіть відслідкувати. При цьому на останніх рівнях у них з’являвся стан, який давав безсмертя на деякий час – аура смерті.
Вибравши своїх персонажів гравці зайшли в гру. Місце, в якому вони опинилися, зовсім не радувало, адже це останній 100, рівень. Жодного натяку на ті цвітучі сади та мальовничі пейзажі, лише сурова реальність та руїни. Загалом, хлопці мусили з’явитися біля дверей на цей рівень, але перед виходом вони поставили міні кібеліск, в якому зберегли свої ID. Через це, гра розпочалася уже біля королівської брами, останнього об’єкту.
Нарешті, два персонажа цілком увійшли. В першого був нік stulker. Він зайшов на стража і тепер роздивлявся навколишній пейзаж. Юнак був кремезним, міцним, мускулистим хлопцем. Все його тіло покривала важка броня Хаосу. Вона виблискувала чорним вогнем, мов крило ворона. На грядух та плечах були зображення павуків, а також драконів. Голову юнакові прикривав каптур. Звісно, хтось скаже що танки повинні носити шолом, але в каптура було більше бафів, так, броню він зменшував, зате надавав додаткові можливості які stulker вважав важливішими для свого персонажа за ті, що їх надавав шолом. За спиною в юнака красувався великий дворучний меч. Його лезо палахкотіло чорним полум’ям і виблискувало неймовірним, ніби магічним світлом. «Хрест Каяття» виглядав просто неймовірно, довжина самого тільки леза була майже такою ж, як і сам його власник. Тим паче, специфічною особливістю було те, що меч можна було тримати як за ефес, та і в самому лезі знаходилася ще одна ручка. Це надавало «Хресту Каяття» додаткові можливості, адже stulker міг атакувати як дальніми атаками, адже лезо було досить довгим, та і переходити в ближній бій, адже додаткова ручка зменшувала радіус атаки і дозволяла не тільки здійснювати шквальні випади, але й блокуватися ефесом і гардою, яка виглядала просто гігантською. Гарда чимось нагадувала щит, звісно в stulkerа він висів за спиною так само як і двурук, а ще на поясі красувалася булава, про те геймеру більше подобалася саме така велика і потужна, руйнівна зброя як «Хрест Каяття».
Біля stulkerа стояв його друг – seryo. Він увійшов на декілька секунд пізніше на свого Soul master. На відміну від друга, юнак був вдягнений в світлу туніку та мантію. Чимось все це було схоже на пальто, однак не таке тепле і світлого кольору, мов сніг. Одіж була гаптована золотом і ще багатьма дорогоцінними шовками, що надавало вигляд хлопцеві такий, як в аристократа. Волосся seryo сяяло білизною, очі палали червоними вогнями. Здавалося, вони були наповнені кров’ю і жагою до руйнувань, та все ж, юнак виглядав спокійним. Одну його руку обмотував бинт чорного кольору, це чи не єдина темна річ, що знаходилася у екіпіровці seryo. Та найцікавішим з усього арсеналу, була зброя юнака. Він тримав її за середину і прокрутив у повітрі. Чорна, наче сажа коса розсікла повітря, наче ніж масло. Ця зброя також була досить величезною і довгою. Лезо коси виблискувало і манило дивними чарами, та від нього віяло холодом і страхом, жоден гравець чи ворог не хотів зустрічатися з seryo сам на сам. Слід зазначити, що крім зовнішньої страхітливості, зброя юнака була куди не безпечнішою по своїх властивостях. Це була коса справжньої смерті, здатна розсікати душі і духовні нитки будь якого ворога. Напевно саме через це хлопця боялися і поважали одночасно.
Нарешті, перед друзями розпростерлася велика Бастілія. Ось воно, місце останньої битви. Жоден гравець до цього часу не наважувався підійти і за сотню кілометрів до страхітливою споруди, не те що стояти практично біля самих воріт. Навколишній пейзаж захоплював і одночасно лякав. На даний момент хлопці стояли на плитці викладеній чорними і білими квадратами. Вся зона виглядала мов шахівниця, при чому так воно і було. По всій території розташовувалися кам’яні хрести. Вони, мов сражі спостерігали за усіма подіями. Холодні, непривітні, ці хрести давили на присутніх якоюсь вагою, перекладали нішу тих, хто раніше загинув у пошуках відповідей на всі запитання.
Посеред данжа, на літаючому острові стояла і сама Бастілія. Вона вивищувалася в небеса і її шпилі розсікали хмари. Навіть маючи соколиний зір неможливо було роздивитися де ж закінчується ця диявольська споруда. Чимось вона нагадувала замок, велику церкву, ворота в потойбічне, чи до самого пекла. Все в Бастілії видавалося темним, моторошним і несправжнім.
Всю споруду було закуто в ланцюги, які кріпилися до стін, які оточували юнаків. Дандж в цілому виглядав мов коробка, лише без даху. Звісно стіни, до яких кріпилися ланцюги красувалися не всюди, вони мов виникали в повітрі і з невід куди, що приховувало якусь таємницю, ще не розгадану з часом. Та не всі цепі окутували Бастілію, деякі стали вісєліцами для грішників і воїнів. Дивитися на підвішені трупи, пошматовані і скривавлені було нестерпно, але сховатися від їхнього пильного погляду у хлопців не було можливості. Навіть коли закрити очі, перед ними зринали ті постаті: страждальні, сумні та налякані.
stulker лише прикрив очі руками, марно намагаючись захиститися від цього параду мерців. Він міг зрозуміти смерть під час бою, коли ти з честю ідеш на той світ, але так… Звісно, хто сказав що люди на ланцюгах померли безславно, проте юнак думав що тут є і ті, хто не мав можливості боротися за свою свободу. Seryo ж виглядав безжурно. Звісно він також не міг стримати поглядів мерців, однак знав що нікуди не дінеться. Лише битва в цей час могла розрадити юнаків, відволікти від зайвих думок, допомогти налаштуватися.
- Невже таке чекає на нас – промовив stulker. Звісно він не вірив в фатальний кінець, але коли побачив справжніх легенд гри в цьому параді, засумнівався.
- Ага, може ще нам притянуть милу тваринку яка буде нам їсти приносити, або ж зжере. – весело сказав seryo. Він бо хотів підбадьорити друга, але таки не вийшло. Юнак не мав почуття гумору як такого і всі жарти видавалися скоріше насмішками, чим просто хороші, вдало підібрані слова. Ще мить і stulker зарядив своєму другої кулаком в живіт. Той скоцюрбився і зігнувся, проте нічого не промовив і навіть звуку не видав.
- Та що ти несеш. Так просто здаватися збираєшся, навіть без битви. Ти жалюгідний! – промовив stulker. Він звісно не мав нічого поганого на думці, однак його дії призвели до неочікуваних подій.
- Та якого лисого ти робиш! – крикнув seryo і кинувся з кулаками на друга. Звісно той був в броні і ніяких проблем seryo не міг створити другові, проте наступної миті юнаки покотилися по землі, що досить сильно здивувало міцного і сильного stulkerа.
- Ти нариваєшся, так?! – крикнув до друга stulker. Ще мить і він вдарив його в обличчя, та наступної миті seryo вгатив древком своєї коси компаньйону по ребрам.
Юнаки здійняли такий шум, що тепер останній 100 рівень став схожим на бар, де два дурня билися за бутилу питва. Ну, звісно це виглядало трохи по іншому, але суть була та сама. Кімната підхопила ехо і крики хлопців, а потім рознесла їх повсюди. По правді кажучи друзі трохи перестаралися, вони ще не дійшли до Бастилії, а вже криком пробудили головного стража, який собі мирно валявся в башті. Він скрутився клубочком і заснув, напевно, намучився важкою роботою за день, літати в такому місці було доволі важкувато, в це вже повірте. Коли ж істота, монстер почув крики, то відкрив своє гігантське око. З запитальним виразом обличчя: «Що то за бовдури так репетують?!» велике чудовисько піднялося в повітря.
В той же час друзі ще й досі розбиралися один з одним. Вони так захопилися своєю справою, що втратили відчуття часу та міри і навіть не помітили коли прямо перед ними на землю приземлився страж. Однак, його пронизливий крик, мов грім під час грози привів юнаків до тями.
Перед ними, стояв справжній дракон – Смертокрил.
Він був найнебезпечніший, най кровожерливішим, найстрашнішим драконом в усьому всесвіті. Очі, в яких палав вогонь до розрухи спалахнули ще яскравіше. Дракон розкрив свої продірявлені крила і вся зала закрилася в тінях. Чудовисько виглядало немов кам’яна гора і його аура, яка витала навкруги знищувала все живе. В першу ж секунду юнаків відкинуло до самих стін кімнати і вони ледь не задихнулися нестерпним смородом, який виходив з рота потвори. Луска дракона виглядала мов каміння, чорна, броня вона наче обшивка танка. Безліч шипів стирчало в різні сторони на голові монстра і по всьому тілі. Також, у чудовиська був довгий хвіст, який десь в два рази видавався довшим за решту тіла. Він слугував як мітла, для того, щоб змести усіх супротивників на той світ.
Юнаки з захватом дивилися на чудовисько, ось воно, час нарешті настав, але чи готові вони до такої битви?.
Продовження і кінець чекайте в другому розділі!
|
|
Фанфик Добавил: seryo |
Просмотров: 5397
| Рейтинг: 5.0/2 |
|
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] |
|
|